І раптом — він.
Він з’явився, наче з її снів. Але чи саме таким вона його уявляла?
Раптово. Несподівано. Немов виринув із кадру старого кіно чи з її нічних марень. Сліпуче красивий, наче намальований художником, який точно знав, як виглядає її ідеал. Його риси — чіткі, виразні, ніби вирізьблені з мармуру. Очі — глибокі, з відтінком таємниці, що змушував серце на мить зупинятися. Усмішка — тепла, але з легкою тінню загадковості, наче він знав щось, чого не знала вона.
Та саме ця досконалість її насторожила.
Вона не довіряла красеням. Життя вже навчило її обережності. У її минулому були знайомства з тими, чия зовнішність здавалася бездоганною — наче з глянцевих обкладинок журналів. Але за цією оболонкою часто ховалася порожнеча. «Пустотілі», — так вона їх називала. І, на жаль, рідко помилялася.
Такі чоловіки вміли зачаровувати. Їхні манери були м’якими, слова — виваженими, а інтелігентність — бездоганною. На перший погляд. Вона навіть якось подумала: «Може, я надто прискіплива? Може, бувають і красиві, і глибокі водночас?» Але щоразу, коли маска спадала, її чекало розчарування. У компанії друзів ці «ідеали» раптом ставали іншими. Замість вихованості — грубість. Замість інтелекту — пихатість і пусті хвастощі. Розпущеність, зверхність, банальні балачки, що втомлювали її за лічені хвилини.
«Ось і вивернули свою білизну назовні», — подумала вона одного разу з гіркою іронією, згадуючи чергове розчарування.
Але цей новий… він здавався іншим. Чи, може, їй лише хотілося так думати?
Був у ньому якийсь невловимий відтінок, що вирізняв його з-поміж інших. Він виглядав впевненим — у його рухах, у тому, як він тримав себе, відчувалася природна сила. Але в окремі моменти вона помічала ледь вловиму тінь невпевненості. Наче він боровся з собою. Його рука, що ненароком ховалася за спиною, здавалася покаранням за якусь внутрішню провину. А коли він дбайливо, майже обережно притримував її за лікоть, у цьому жесті відчувалася не лише турбота, а й страх — наче він боявся злякати її. Або, можливо, себе.
«Невже в ньому є щось справжнє? Чи це просто майстерна гра актора?» — питала вона себе, відчуваючи, як у грудях борються сумнів і надія.
Її посмішка мимоволі згасала, коли вона згадувала інший його жест — надто розкутий, публічний, майже зухвалий. Наче хтось навмисне переступив межу. Вона не терпіла такого. «У ліжку — робіть, що хочете, але навіщо афішувати це перед усіма?» — подумала вона з обуренням, відчуваючи, як у душі закипає роздратування.
І тоді вона вирішила піти. «Третій тут зайвий», — промайнуло в її голові, коли вона розверталася, щоб залишити його позаду.
Але сумнів усе ж залишився, наче тінь, що чіплялася за її думки. «А якщо… це я була зайвою? Третьою?» Ця думка боляче кольнула, але вона відмахнулася від неї, як від надокучливої мухи. Життя не чекало її сумнівів. Робота, справи, люди, які на неї покладалися, — усе це вимагало її уваги, її сил, її душі. Вона віддавала себе до останньої краплі, не дозволяючи собі зупинятися. Спогади ж вона залишала на потім — на ті рідкісні вечори, коли можна було дозволити собі розслабитися, налити келих вина й зануритися в роздуми.
Цей чоловік, однак, не зникав із її думок так легко. Його образ повертався у найнесподіваніші моменти — коли вона гортала робочі папери, коли пила ранкову каву, коли дивилася на дощ за вікном. Що в ньому було такого, що не давало їй спокою? Може, той короткий момент, коли його очі видали щось справжнє — вразливість, яку він так ретельно приховував? Чи, може, її власне серце, втомлене від розчарувань, шукало приводу повірити ще раз?
Вона не знала. І, можливо, не хотіла знати. Але десь у глибині душі вона відчувала: їхня історія ще не закінчена. І, можливо, одного дня вона дозволить собі дізнатися, ким він був насправді — ще одним «пустотілим» чи тим, хто змусить її повірити, що справжнє все-таки існує…
